Спочатку я планував зробити з цього дуже невинну історію кохання між підлітками, але під час створення чернетки я ніяк не міг намацати сюжет, тому вирішив зробити любовну історію навпаки.

Додам, що Ісобе, один із головних героїв, з’явився після того, як я дізнався про термін «синдром восьмикласника» (Чунібьо). Я вже дорослий, тому мені це здається просто милим, коли хлопці так поводяться. Я дивлюся на них радше як батько. Хотів показати цю удавану зрілість із легкої дистанції.

Колись я закохався в дівчинку, яка перевелася в мою початкову школу, але вона не залишила на мені особливого сліду, тому вона точно не була моєю Айко. А от моя колишня дівчина, ще до дружини, мабуть, і була моєю Айко. Ми зустрічалися, коли я працював над «Соланіном». Я думав, що вона безпорадна і я мушу її рятувати — але насправді їй узагалі не потрібна була моя допомога.

Я був переконаний, що без мене вона нічого не зможе, але виявилося, що вона цілком відповідальна. Після нашого розриву вона просто почала працювати, як звичайна людина. І коли я побачив, що вона прекрасно обходиться без мене, я зрозумів, що насправді це я залежав від неї, й мені стало соромно.

Думаю, я хотів, щоб та дівчина була в нещасному становищі, подібно до Айко, аби я міг її врятувати.

Так, саме так. Однин з моїх жалів щодо «Пунпуна» полягає в тому, що я відштовхнув стільки читачів. З кожним похмурим поворотом продажі падали. Перша жорстка сцена з’являється у флешбеках дядька Юїчі, тоді різко впали продажі. Потім Пунпун убиває людину — і знову спад. Це історія, заради якої я дуже старався дійти до кінця, тож хотілося б, аби люди дочитували її цілком. Можливо, вона не залишить по собі приємного настрою, але що ж поробиш. (сміється)

«Одзанарі-кун» — моя найгірше продавана манґа, але водночас я вважаю її найбільш завершеною з усіх моїх робіт. Нічого більш веселого в роботі я вигадати не можу.

Так уже вийшло. (сміється) Я хотів побудувати її так, щоб перша половина була сюрреалістичною ґеґ-манґою, а потім раптом перетворилася на щось сюжетне. У «Пунпуні» я використав єдину іконографію манґи — його дизайн, а ось у «Одзанарі-кун» я застосував манґові умовності до всього твору й зрозумів, наскільки це весело та легко читається.

Я цілком маю намір використати цей підхід у наступній манзі. Мій стиль малюнку сильно зміниться — я більше не прагнутиму постійно робити все максимально реалістичним. Ви побачите в моїх роботах значно більше «манґових» елементів.

Пожежу було надзвичайно важко малювати. Коли я берусь за щось, чого ніколи раніше не робив, я не можу пояснити це своїм асистентам, доки сам не спробую. Тому сцену пожежі я зробив майже повністю сам. Мені подобається працювати над удосконаленням техніки, бо ти на власні очі бачиш, як стає краще. Але фони в «Пунпуні» з часом стали рутиною, адже, маючи фото для копіювання, я вже бачив готовий результат у голові. А малювати картинку, яку вже уявляєш цілком, зовсім не цікаво. Я навіть почав відчувати, що псував ручні малюнки обробкою в цифрі й це мене страшенно дратувало. Проте я тримався одного методу заради послідовності. А от у наступній серії все буде інакше.

Це трапилося десь посередині дев’ятого тому. Я вагався, чи включати його в манґу. В принципі, міг легко обійтися й без цього, але все ж вирішив додати. Причиною було не саме лихо, а те, що я обов’язково хотів показати вибори губернатора — це давало Пегасу шанс засвітитися. Я також вирішив закінчити історію 2011 роком, тож у цих обставинах було природно згадати про землетрус.

Я побачив, що він оголив мораль, яку люди зазвичай приховують. У той час я не користувався Твіттером, тому не висловлювався — у мене просто не було інструментів для цього. Але я спостерігав, що інші говорили й робили, і це було дуже неприємно: бачити, як люди нападають один на одного, стаючи такими показушно-благочестивими на тлі трагедії.

Можливо, це й неминуче з огляду на аварію на АЕС. Та і я сам постійно зазнаюсь у своїх манґах, навіть коли немає лиха, яке дає привід для обурення. Тож мені складно когось засуджувати. Але після того я вирішив: більше не хочу бути моралістом. Тепер із редактором я постійно обговорюю саме це — як створити нову манґу, не моралізуючи.

Мені завжди подобалося вставляти у манґу власні думки й погляди. До «Пунпуна» мої твори були буквально напхані сценами, де я говорю про себе, або діалогами, які існують тільки для того, щоб показати, наскільки правильні мої думки. Я вже ситий цим. Тепер я просто хочу, щоб персонажі говорили будь-які дурниці й жили, як їм заманеться.

Насправді я завжди ненавидів такі речі, але мені так хотілося, щоб люди мене зрозуміли, що я починав повчати. А після землетрусу мені стало байдуже. Я навчився приймати чужі погляди як повноцінні, але перестав очікувати чогось від людей. Мені байдуже, чи співчуваю я їхнім думкам, чи вони — моїм. І знаєте, мені легше так жити, хоча я розумію, що це робить мене досить холодною людиною.

Так, мабуть. Головне для мене — жити у згоді зі своїми ідеалами. І не потрібно вимагати цього від інших. Це та риса, що поєднує мене й Пунпуна. Його внутрішній монолог у фіналі — висновок, до якого я дійшов після довгих роздумів над землетрусом. Тож так, він справді справив на мене величезний вплив.

Я почав думати, що робити далі, ще за рік чи два до завершення «Пунпуна». Ця манґа стала результатом того, що я взяв купу різних ідей і склав їх разом, ніби пазл, тому важко пояснити, чому вона саме така. Спершу я хотів зробити історію про якусь істоту, що живе в домі головного героя, щось на кшталт «Дораемона»; манґа на початку першого розділу — це залишок від тієї задумки.

Може й так. НЛО над Землею теж, напевно, з’явилося в небі з якоюсь причиною. Щоб тримати себе в тонусі й змушувати історію рухатися вперед, я підготував багато таких речей. Але вони не є в центрі уваги, тож ця робота не перетвориться на жорсткий сай-фай. Мій фокус тут — у тому, щоб персонажі робили кумедні речі.

Так і задумано. Це не як у «Пунпуні», де я від самого початку мав детальний план і велику сюжетну арку попереду. Тут я хочу, щоб життя персонажів текло день за днем. Частково на це мене надихнула зустріч із Хікару Накамурою, авторкою «Святі☆юнаки».

Я спитав її, чому вона створює манґу, вона відповіла: бо хоче сама жити в тому світі, який вигадує. Це справило на мене велике враження. Я навіть трохи заздрив їй. У неї веселі персонажі, які щиро дружать; їй настільки подобається їх малювати, що вона й сама хотіла б до них приєднатися — і саме тому це весело й читачеві, а її роботи добре продаються. Це виглядало таким здоровим і щасливим підходом.

Ну зрозуміло, я хочу, щоб мою роботу хвалили. У «Пунпуні» я намагався вражати читачів — робив нові й несподівані речі та саме ця реакція була для мене зв’язком із публікою. Але насправді тебе й так похвалять, якщо ти створюєш щось цікаве. Ось чого я прагну зараз: я хочу робити веселу манґу. Таку, яку можна легко й невимушено читати.

Тоді я сприймав читача як ворога. (сміється) Я знав, що деякі люди роздратуються і навіть почнуть мене ненавидіти. А коли я боровся з цією критикою й ненавистю, то починав думати, як би зробити так, щоб дратувати їх іще більше.

Я б ніколи не зміг завершити «Пунпуна», якби не те викривлене задоволення, яке я від цього отримував. Але тепер я більше не хочу цього робити. Наступний проєкт буде про позитивні речі, які людям цікаво бачити.

Під час роботи над «Пунпуном» я зрозумів, що, можливо, малювати милих дівчат — це те, що мені справді добре вдається. Тому я й вирішив сфокусувати наступну серію на цьому. Мені зараз дуже весело малювати — самих дівчат, майже без чоловічих персонажів. (сміється) Я роблю їх дуже округлими, й загалом стиль малюнку сильно відрізняється — я тепер більше працюю аналогово. Це дає мені величезне задоволення, бо я малюю речі, яких ніколи раніше не пробував.

Темою двотисячних була стагнація, але зараз очевидно, що ми вже ввійшли в епоху кінця світу. Світ не закінчиться «скоро»; він уже починає закінчуватися. Питання в тому, як жити в часи, коли весь світ котиться все нижче й нижче.

Хм… ні, не думаю. Раніше я казав, що ескапістська манґа — це маячня і що я хочу створювати твори, які реально впливають на дійсність. Але тепер я просто хочу, щоб люди читали мою манґу й отримували від неї задоволення.

Цього разу я “за” перший варіант, на всі сто відсотків. Реальність жорстка, тому читайте цю манґу про милих дівчаток та почувайтеся краще. Я зрозумів наскільки це важливо, коли подивився «K-On!» (сміється) Веселі дівчата — це мило, а миле не потребує жодних пояснень — у цьому й уся сила. І цього мені цілком достатньо, я так вирішив.

Персонажі з «K-On!» когось убивають чи щось таке, ага. (сміється) От це був би шок. Навіть я б це зненавидів. Але водночас моя натура залишилася такою самою: якщо люди почнуть захоплюватися тим, яка це весела манґа і говоритимуть, що її треба вести вічно, я завжди можу все зруйнувати ось так. (сміється) Але відчуваю, що цього разу я, мабуть, не вдамся до таких речей, якщо читачам це не буде потрібно. Принаймні зараз я налаштований саме так.

«Пунпун» був манґою, у якій я зовсім не думав про читачів журналу. Але тепер я хочу, щоб наступну роботу можна було читати розділ за розділом у журналі, бо я хочу, щоб вона добре продавалася. Я мушу старатися, аби журнал мав гарні продажі, бо тоді редактори зможуть дозволити собі більше свободи й видавати ризиковані речі на кшталт «Пунпуна». А ще — я хочу мати право похвалитися. (сміється)

P. S