Приємно нарешті закінчити.

Майже сім років. У мене з самого початку був окреслений сюжет «Добраніч, Пунпуне» і я багато років уже знав кінцівку — для мене манґа здавалася завершеною давно. Але не міг дозволити собі розслабитися. Мусив довести діло до кінця, інакше не був би задоволений. Я тримався цього і в результаті все вийшло вдвічі довшим, ніж я планував (7 томів). Тож так, дійсно приємно, що все нарешті завершено.

Те, що я задумав на той час, коли закінчив перший розділ — це була історія про хлопчика, на ім’я Пунпун, як він виростає, охоплюючи приблизно десять років його життя.

Головною героїнею була Айко і якщо класифікувати це за жанром, то це мала бути любовна манґа. Романтика. Переломним моментом у сюжеті мала стати певна подія, яка трапляється десь посередині, після чого Пунпун та Айко тікають, а друга половина історії мала нагадувати road movie.

Я з самого початку знав, що згодом станеться разюча подія, тому показав їхнє легковажне дитинство максимально яскраво.

Ну зрештою, я почав із того, що він закохується з першого погляду у нову ученицю. Це і без того кліше. У історії манґи існує майже “шаблон”, як саме потрібно робити манґу. Ця серія частково була моєю спробою перевірити наскільки багато з цього шаблону я можу зруйнувати. Тому я почав із тропу романтичної комедії, аби подивитися, наскільки хаотично зможу його перетворити.

Я з самого початку планував зробити любовний трикутник між Пунпуном, Айко та Саччян. У першому розділі є сцена, де батько Пунпуна дивиться в телескоп і говорить про Літньо-осінній трикутник. Я спеціально вставив його, щоб переглядаючи пізніше, пам’ятати — «Пунпун» мав бути історією про любовний трикутник.

Вега — це Оріхіме, Альтаїр — Хікобоші та з додаванням Денеба утворюється Літньо-осінній трикутник. Саччян так само створює трикутник разом із Пунпуном та Айко — або ж із Хікобоші та Оріхіме. А ті роги, які виростають у Пунпуна (11-й том) — це не “роги диявола”. Хікобоші також називають «Волопасом» тож ці роги символізують бичачі.

Я намагався зробити його максимально простим об’єктом, тож обрав тетраедр — найпримітивніший із багатогранників.

У цьому немає жодного глибокого сенсу. (сміється) Мені подобаються традиційні прикраси, от і намалював те, що хотів. І все. Манґа — це суміш речей, які мають сенс і речей, які абсолютно його не мають.

Десь на початку третього тому, коли Пунпун вступає до середньої школи, я вже вирішив, що інцидентом стане те, що двадцятирічний Пунпун уб’є когось, після чого він та Айко тікатимуть разом. Також десь у третьому томі я вирішив, що Харумін, давній друг із початкової школи, з’явиться й у фінальному розділі.

Історія розповідається очима Пунпуна тож читачі добре знають яке життя він прожив, але випадковий сторонній цього не побачить, правда ж? Харумін — морально пристойна людина і насправді найнормальніший персонаж у манзі, тому мені здалося цікавим показати його у фіналі як противагу Пунпуну.

Саме так. Але насправді у житті Пунпуна ніколи нічого не складалося так як він хотів. Жодного разу.

Після смерті Айко він насправді просто хотів прожити самотнє життя в скорботі за нею, але, зрештою, його "спіймала" Саччян і все пішло шкереберть. На той момент Пунпун був уже зламаним. Коли він говорить з Айко уві сні (глава 145), він каже щось на кшталт того, що хотів би просто зникнути з пам’яті всіх, але навіть це бажання не здійснюється.

Це правда. І ще, можливо, я зробив це не надто очевидним, але Саччян перетворює життя Пунпуна на манґу. Вона розкопує його минуле, яке він хоче, щоб усі забули, і робить із нього щось незнищенне — манґу.

До самого кінця я не був упевнений, як саме вчинити з останнім розділом. Серед можливих варіантів, які я розглядав, був і такий, де Пунпун помирає.

Дитина Саччян падає з платформи на вокзалі, Пунпун стрибає, щоб урятувати її, а сам гине. Це був би дуже "чистий" фінал. Але я не був певен, чи хочу закінчувати настільки “акуратно”.

Це надто чіткий фінал для цієї історії. Він занадто добре все замикає. А жити важче, ніж померти, розумієте? Тому я подумав, що це — найболючіший, найгірший можливий фінал для Пунпуна. І саме тому, зрештою, я зупинився на такій кінцівці.

Так. Але є й люди, які кажуть, що це був щасливий фінал. Зрештою, це ж вигадка, тож я лише “за”, щоб кожен сприймав її по-своєму. Було б насправді нудно, якби всі думали однаково. Те, що читачі так розділилися у думках щодо фінального розділу, було для мене найцікавішим.

Ні, не створював. Я хотів залишити це на уяву читача тож вирішив, що немає сенсу мені самому щось вигадувати. Я жодного разу навіть не уявляв його обличчя.

Це правда. Якби Пунпун мав звичайне обличчя у манзі, мабуть, було б багато моментів, які я просто не зміг би зробити. Наприклад, теоретично я міг би намалювати обличчя людини, що вбиває іншу, але я не думаю, що це була б манґа, яку люди захотіли б читати. Адже мета — щоб читачі продовжували гортати сторінки й думаю, обличчя Пунпуна зіграло в цьому велику роль.

Можливо. Я від самого початку знав, що все піде в темряву. Після того як я закінчив «Соланін», коли редактор почав питати мене, яку манґу я робитиму наступною, я завжди відповідав: «Історії, від яких на душі тепло, для мене вже скінчились».

Я не думаю, що «Соланін» насправді така вже й “щаслива” історія — книжка, ніби, зраджує читача й закінчується лише на більш-менш приємній ноті. Але навіть цього я більше не хотів робити. Щоб змусити людей узятися за таку книжку, я зрозумів: потрібно хоча б надати персонажам певної "поп"-привабливості. Іншими словами, якщо зробити її "попсовішою", то я зможу втілити свою ідею.

Так. Я хотів, щоб читачі, які беруться за книгу, думаючи «О, Пунпун такий милий», були шоковані. (сміється) Хотів сказати читачеві: «Ось вам інша манґа. Подивіться, яких глибин реальності може сягати цей жанр».

Це, мабуть, звучатиме дивно, але мене дуже приваблює сама ідея вбивства. Ймовірно, я ніколи не переживу цього у власному житті, але десь глибоко в мені має бути ця потаємна схильність і тому частина мого завдання була показати це максимально безжально, аби читач відчув усе якнайреальніше. Я хотів створити вбивство у стилі “таке може статися”.

Я хотів показати вбивство, яке іноді “просто мусить статися”. Не через палаючу ненависть, не заради помсти, не для розваги і не через якусь ідеологію. Часом люди вбивають через абсолютно спонтанні обставини.

Так, саме так. Мене вже давно лякає думка, що мене може хтось убити… або навіть що я сам можу стати вбивцею. «Пунпун» з’явився тоді, коли я вирішив зробити манґу про те, що буде, якщо цей страх виявиться правдою.

Повністю стерти його, мабуть, неможливо, але в процесі створення я відчував, що поступово залишаю його позаду.

Одна з причин чому я роблю манґу — це бажання розв’язати власні сумніви та страхи. Якщо порівняти мене на початку роботи над «Пунпуном» і мене тепер, то зараз я почуваюся набагато краще. Багато роздратування й тривог, які я мав тоді, тепер зникли і, думаю, саме створення манґи допомогло мені з цим упоратися.

Те, чого я найбільше боявся щодо цієї сцени — що люди почнуть називати Пунпуна “депресивною манґою” (utsumanga). Це доволі новий термін, який зараз використовують, і я відчував, що така етикетка небезпечна — мені зовсім не хотілося, аби мене зарахували до цієї категорії. Але навіть попри те, що репутація «Пунпуна» як "депресивної" манґи ширилася, люди все одно читали її й насолоджувалися саме в такому ключі. Виявилось, що вся ця “депресивна манґа” поступово сприймається як ще одна форма розваги. Думаю, тепер шок від того, що головний герой скоїв убивство не справляє такого сильного враження.

Це погана звичка сучасної молоді, як на мене — отак усе називати й складати до купи в жанри. Це привчає їх дуже вузько сприймати речі й тоді всі думки схиляються в один бік. Ще одне слово, яке я часто чую — «сюрреалістичний»; ним тепер позначають майже все підряд. Мені здається, у такий спосіб вони багато чого втрачають.

Але… приблизно місяць тому я сам перечитав усю манґу.

Було чимало моментів, коли я думав: «Ну ясно чому не всім подобається це читати!» (сміється) А ще, усі ці фрази Пунпуна — вони ж абсолютно безглузді. Це змусило мене усвідомити яка ж дивна, лажова манґа вийшла.

Це правда.

Так. Спочатку Пунпун дуже чистий і щирий, він сприймає все надто серйозно. Це персонаж, який думає, що мусить виконати все, що пообіцяв. Для нього не існує сірої зони. Я сам був таким, коли починав Пунпуна.

Думаю, зараз я вже готовий говорити про це — як самі манґаки стають заручниками того, що вони пишуть у своїх творах. У першому розділі «Соланіну» є рядок про те, що дорослі — це просто ходячі «Ну то й що».

«Соланін» — це історія про відмову від такого підходу. Це про те, що дорослі, які думають «Ну то й що» — невдахи. І оскільки саме я це написав, то вже не міг дозволити собі відмахнутися від чогось цими словами. Я написав це, а значить мушу жити відповідно; не можу сказати собі: «Байдуже».

Так. У такому стані я й був, коли почав «Пунпуна». І саме тому Пунпун як персонаж теж не приймає жодних сірих зон. А ще тому я змусив себе довести манґу до кінця.

Так, знято… або принаймні я хотів би так сказати. (сміється) Моя наступна манґа буде вже тією, в якій я дозволю собі бути неохайним і недбалим. Можна сказати, що «Соланін» дав мені можливість створити «Пунпуна», а «Пунпун» дозволив мені зробити наступну манґу.

Частково це було тому, що я хотів уважно й ретельно промальовувати кожну сцену, але головна причина в тому, що з’являлися всілякі незаплановані персонажі і через них різні сюжетні лінії розросталися.

Юїчі (дядько Пунпуна) з’являється вже в першому розділі, але я й гадки не мав, що, зрештою, присвячу цілий том його минулому. Також я ніколи не думав, що стільки використаю Бога. Я просто вставив його у перший розділ, бо це здалося мені смішним.

Це траплялося постійно. (сміється) Секі й Шімізу, той дивний чоловік Пегас, який з’являється десь посередині історії: усі вони — персонажі, що просто взялися нізвідки.

Так, я підозрював, що люди не зможуть цього зрозуміти. Пегас з’являється посеред сьомого тому, коли Пунпун уже закінчив школу й живе сам. Це точка в манзі, де відбувається найменше — просто Пунпун сидить і похмуро думає у своїй крихітній квартирі. Я зробив цю частину, бо хотів, але також розумів, що сама по собі вона буде доволі нудна, тому вирішив додати ще одну історію, яка розвиватиметься на зовсім іншій осі.

Тоді я й вирішив використати персонажа, якого ввів раніше — Пегаса, щоб зробити паралельну історію. Так само як історія Пунпуна та Айко — це омаж романтичним комедіям, «Оркестр Пегаса» насправді є омажем шьонен-манзі. Думаю, ніхто взагалі цього не зрозумів, читаючи манґу, але Пегас збирав команду, яка справді вела смертельну битву зі злом.

Абсолютно. І все це було зовсім поза увагою Пунпуна — надлюди вели бої не на життя, а на смерть із силами зла. Та лялька Дарума, яка ні з того ні з сього з’являється в останньому томі? Ну от це воно. (сміється)

Якби не Пегас і його команда, метеор чи щось подібне врізалося б у Землю й знищило людство, саме так як цього хотіли Пунпун та Айко. Команда Пегаса врятувала Землю ціною власних життів, але ніхто про це не знає. Отака була концепція.

Отож, крім цього, я ще хотів використати Пегаса як «мундштук» для тих речей, які не міг сказати вустами Пунпуна, бо Пунпун як персонаж уже був чітко визначений. Наприклад, у своєму передвиборчому зверненні на виборах губернатора Токіо, Пегас говорить про те, що світ уже «дозрів для збору врожаю» і це було якраз після землетрусу в Тохоку, коли я все це писав.

У нас щойно сталася катастрофа і багато людей постійно нарікали, але я думав: «Та це ж майже найкращий можливий світ!» Гадаю, то було моє емоційне розвантаження, але щоб я міг продовжувати працювати над Пунпуном, він (Пегас) був неймовірно важливим персонажем.

Це правда. Головні персонажі в «Пунпуні» завжди залишаються дітьми в тому сенсі, що їхня чистота призводить їх до поразки та перетворює на соціальних вигнанців. Айко, Пунпун, Пегас, Секі, Шімідзу — усі вони. Особливо Пегас — він настільки чистий, що проповідує гуманізм у такій формі, що вірить у всіх без винятку. Пунпун же, навпаки, вірить лише в Айко. У цьому сенсі вони є протилежними фігурами. Я навіть вважаю Пегаса іншим головним героєм цієї манґи. (сміється) Проблема в тому, що його персонаж занадто унікальний, тому ніхто не сприймає його серйозно.

Але саме те, що він виглядає так, як виглядає і при цьому поводиться так, як поводиться — це те, що мені подобається в ньому. Є багато реплік, які міг би виголосити тільки Пегас. Він постійно говорить усі ці речі про те, що Земля стане прекраснішою і, гадаю, небагато персонажів змогли б правдоподібно вимовити таку фразу.

Соромно. (сміється) Я не можу зробити крутого персонажа. Пунпун точно не крутий.

Саме це я мав на увазі, коли створював його. Я не малював цю мангу, думаючи, що вчинки Пунпуна правильні — я постійно вважав, що він помиляється. Але в більшості манґ, які добре продаються, людей зворушує головний герой — його щирість, його старання. Якщо звикнути до такої манґи, можна почати сприймати головних героїв як взірець для наслідування. А от сейнен-журнали — це саме ті, де такого не відбувається.

Я вважаю, що сейнен-журнали — це для читачів і митців, які достатньо дорослі, щоб приймати аморальність. Пунпун був повністю створений у цьому ключі.

Думаю, і «Young Sunday», і «Spirits» мали таку собі атмосферу “нездорових веселощів”. Міські офісні працівники, що говорять брутальні речі, отаке. Часи тепер доволі суворі до такого, але саме це мені завжди подобалося, тому я маю намір триматися й робити все можливе, аби зберегти цю атмосферу й продовжувати робити те, що мені до душі.

Я мушу подбати про те, щоб ми не втратили «Big Comic Spirits». Коли закрився «Young Sunday», я ще був молодим автором, тому особливо не переймався, але тепер я краще розумію обставини й відчуваю небезпеку, якій піддається журнал манґи.

Є всілякі сейнен-журнали — наприклад, у «Kadokawa» чи «Square Enix», які я сприймаю як манґу, створену фанатами манґи для фанатів манґи. Це такий собі спеціалізований вид розваг. А от загальні сейнен-журнали працюють із темами, які реально пов’язані з суспільством, тому щоб їх читати, не обов’язково бути фанатом манґи. Мені справді подобається та манґа, яку випускає «Shogakukan».

Я ненадовго замислювався над тим, щоб робити наступну манґу десь поза «Spirits», але «Spirits» було моєю метою ще з тих часів, коли я починав як автор. Тому якщо редактори попросять мене працювати для них, я погоджуся і водночас хочу зробити все, щоб ми не втратили цей журнал.

P.S