Музичка
On-gaku: Our Sound
Мистецтво як засіб самовираження, або ж тотальна перемога авторського автизму у всіх можливих значеннях.
Творіння, яке повертає надію у мистецтво, створене людьми просто тому що. Тому що так захотілось. Ну було таке бажання. А чому б і ні. Руки чешуться. Випустити із себе. Як воно там називається? Те що вже давно заросло павутиною, припало пилом, забулось і згадується лише в історіях та казках. Те, що колись рухало й нас з вами, але за певних, й для кожного особистих, обставин зникло або просто забулось. Таке ефемерне і невловне.
Пристрасть.
…
— Скільки у тебе тут дисків?
— Точно не знаю. Десь 30.000?
— 30.000! Ого, сильно.
— Як щодо ось цього?
— Ану. Ото люта пика!
…
Якось квітневого вечора, коли вже стемніло, у гурті людей одна особа запропонувала подивитись аніме.
"Хлопці, та то повний метр. Швиденько подивимось та й усе. Помітив тойво нещодавно десь й засіло в голову. Виглядає цікаво".
Гм, не знаю, не знаю.
“Вийшло он нещодавно, у 2020. Пише що автор його 7 років робив майже один-однісінький. Понад сорок тисяч кадрів вручну!"
Прикольно, а про що воно?
“Щось про музику напевне. Оно три чуваки з інструментами. Чесно сам не знаю”.
Та чого ми в тій музиці не бачили то, га?
Не бачили.
Наскільки це важко грати на музичному інструменті? Ось чесно. Чи настільки ж це важко як вивчити вірш? Або можливо як опанувати нову мову? Може мову програмування? Чи мову жестів? Чесно, гадки не маю, хоч і крутився колись у колі музикантів, але ніхто мені до пуття на це питання так й не відповів. Але я точно упевнений, що пробував багато хто. Забринькати на акустиці того самого усім відомого акорду, відбити на клавішах собачий вальс чи зреагувати на поганенький жарт сидячи за барабанами. Багато хто пробував й так само кидав. Не маю часу. Не моє. Не вийде. Не вартує. Не цікаво.
Треба менше думати.
Так само як Kenji Iwaisawa, себто автор цього творіння, та його персонажі. Kenji Iwaisawa який сім років невпинно крокував до своєї мети, не думаючи собі лишнього, а просто виливав душу й працював, бажаючи поділитись своїм баченням з іншими.
Краса у простому. Нічого краще й не опише це оригінальне творіння однієї людини. Усе віддає та сяє буденною простотою: дизайн персонажів, анімація, фони та навіть озвучання. Й це все у найкращому можливому значенні цієї простоти.
Для анімації пан Kenji використовував ротоскопіювання, яке разом із детальною ручною роботою дарувало лише оригінальне відчуття при перегляді і якісну передачу емоцій через рухи замість отого ефекту зловіщої долини, як то часто буває зі схожими роботами.
“А музика! Це ж тайтл про музику! Що там із музикою? Цікаво ж. Стоп. А чому у них дві бас-гітари на зображені?”
…
Кому я, бляха, брешу.
Вибачайте, перепрошую, соррі, сумімасен, пардон, пшепрошам, екскюзімуа пані та панове, це не музичний тайтл. Як взагалі можуть грати хоч якусь музику три розбишаки зі старшої школи які лишень-но тепера перший раз узяли до рук інструменти? Ще в екстазі від першої сесії дикого, майже первісного, набринькування випадкових нот одразу сформували гурт під назвою Kobujitsu. Що це взагалі таке? Хто таке придумав, матері його лихо! Що це означає? Ага, якесь стародавнє бойове мистецтво. Круто. А чого ще очікувати від розбишак, які знають лише як кулаками махами й в файтан на приставці рубатись.
Але я відверто заздрю їхній упевненості. Можливо навіть упертості? Ось такій дитячій наївності. Можливо саме це посилання і заклав для нас пан Kenji Iwaisawa? Хотів наділити нас певним ототожненням до них. Й справді, якось і я щось схоже переживав, було таке. А хто не переживав то? Всі переживали. Всі думали як вони, ще ось трохи-трохи й світ під ногами. І я так само. Я. Ось цілий тиждень вчився й практикував. Диви як класно вмію. Трунь-боп-трунь. Круто, правда?
О, хтось іще цим займається? А хто то? Як-як? Kobijitsu? Щось знайоме. Ану, ходім подивимось що там.
А. Он як. Тобто все ж таки про музику. Ліричну музику під акустику.
Яке ж у вас класне звучання, хлопці! Ще раз, як вас там звали? Kobijitsu? Клас. А що це означає? Якесь стародавнє образотворче мистецтво? Вау. А ми ось Kobujitsu. Так схоже. Приходьте якось до нас, послухати.
…
Ну погодились ми на участь у тому фестивалі й що далі? Практикуватись? Та ну ні. Наша музика і без того ідеальна. Не хочу. Певне це я вже досяг своєї вершини. Виклався на максимум. Зробив усе що міг. Ну його, більше не хочу. Не цікаво. Справжня зірка йде на пікові своєї кар'єри. Давайте, хлопці, якось без мене.
Запал пропав, цікавість згасла, ідея щезла, мотивація зникла. Так буває. Перегоріли. З цим станом неможливо боротись, правда? Правда ж?
Я піду в далекі гори
На широкі полонини,
І попрошу вітру зворів,
Аби він не спав до днини.
Ця зустріч вплинула не лише на новосформований гурт музичних неофітів, але й на вже досвідчених й вправних Kobijitsu, які певною мірою дійшли до того, що лірична музика, це минуле століття й потрібно більш ексцентрично самовиражатись, як їм це показали Kobujitsu своїм диким, майже неандертальським стилем.
А фестиваль все ближче і ближче.
Чесно, я не вірив до останнього, що наш головний герой повернеться до свого гурту на фестиваль. Інші ж двоє старалась у міру своїх можливостей, практикувались(якщо це можна так назвати) й вірили у свого друга. Дарма? Відповідь наприкінці усього фільму. І разом з тим, наскільки сильно кульмінація мене здивувала, овації не змусили себе очікувати. Ба більше, якось так вийшло, що гурту моїх друзів вона сподобалась навіть більше ніж мені. Як так сталось? Повернімось до генія Kenji Iwaisawa.
Ні, не цього Kenji.
Та не суть.
Kenji Iwaisawa як творець цієї, беззаперечно великої роботи, ідеально впорався із поставленою перед собою задачею розмиття контрасту між простотою та виразністю. Наче два окремі світи, які об'єднуються воєдино наприкінці, створюють вихор емоцій які можна передати лише через відкриття для себе нових смаків, жанрів чи стилів. Обманувши нас цією наївною простотою, він підсунув бомбу сповільненої дії, яка здетонувала в ідеальний момент, давши відчути справжній катарсис не лише глядачам, а й своїм персонажам, до яких він мав особливе відношення усі 7 років створення цього фільму власноруч.
Ні, це не тайтл про музику. Він про поєднання. Поєднання відкритості до нового, відкритості до світу, готовності до змін, невдач й ще більших відкриттів. Приправлений певною долею стоїцизму, посиланнями на культових особистостей та вмінням відкидати від себе минуле і стереотипи. І найголовніше, що він ідеальний такий який є. Будь-яка, хоч мінімальна зміна знищить його неповторну унікальність та самобутність, що є значним фактором моїх вражень й оцінки.
Ця подорож підходить до свого кінця й випливає риторичне питання із жанру “а чи треба се дивити…" Так, треба. Подорож на годину. Унікальна подорож. Доволі комедійна й попри усі мої розписані параграфи, зовсім не глибока. Але навіть не уявляю наскільки багато для себе віднайдуть й побачать люди, які детально розбираються в анімації, а тим більше в музиці. Аж заздрісно стає. Можливо, якби 7 років тому я не здався…
Епілог: ми спілкуємось, ми розвиваємось, ми цікавимось, ми потрапляємо під вплив і впливаємо на інших, ми міняємось, ми ростемо як особистості, ми створюємо і так по колу. Незмінним залишається лише Ми, тому ніколи не полишайте своїх Ми.
музика
фільм
Ви не авторизовані
Увійдіть у свій акаунт, щоб залишити коментар