нереально цікаве поєднання японської театральної оповіді та європейських психоделічних 60х, і все в такому незвичному виконанні акварельними фарбами та олівцевими начерками. видно, як сильно японців приваблювала Франція ще тоді, бо ця естетизація французького (фільм по книзі француза) середньовіччя, де всюди насилля, відьми та сатанізм, та дуже витончені люди... і навіть перша шокуюча сцена подана достатньо символічно, абстрактно, але з правильними для неї емоціями, що ти очікуєш серйозного ставлення до цієї теми і в подальшому.

а далі з’являється диявол у вигляді пеніса який пересуваючись по тілу головної героїні постійно імітує статевий акт. і потім ти задумуєшся про то, на що ти взагалі дивишся, і приходиш до висновку, що це все просто одна велика фетишизація насилля над жінкою. яка ніби подається як така собі емансипація, винахід жінкою своєї сексуальності, знахідка нової сили. але ця сексуальність завжди виглядає стереотипно привабливою з викоченими цицьками, іноді на межі зі звичайним порно, і не несе за собою нічого звільнюваного для жінки. я все дивилась і думала, де та сама ода фемінізму, про яку пишуть люди у рев’ю?

чесно, десь на 20 хвилині вже дуже набридає, що ти дивишся просто чергову сцену насилля. можна щоб жінка хоча б помирала не сексі? принаймні вона хоча б доросла... але намальовано все красиво, це правда. естетична візуальна та музична концепції і деякі метафори мені дуже сподобалися. і зрозуміло, що в цілому сенс твору був якраз в тому, щоб показати цю сексуальну розкутість через різні візуальні засоби, і подібні сцени ближче до кінця мене не засмучували, бо тематично вони дійсно були про вибір та свободу, а не пригнічення. але все, що пов’язане з головною героїнею, дуже засмутило, це ніколи не її вибір. і цю ідею про силу жінки тут так дивно підв’язали, ніби ось була пророблена вся робота, все було намальовано, а потім в кінці хтось такий “ну давайте в останні пів хвилини проговоримо якийсь меседж”, і цей меседж ніяк не в’яжеться з тим, що дійсно відбувається. дивно.